Філософія життя

Сім заповідей життя від Бруно Ферреро

Здійсни свою мрію, люби життя і слідуй за своїм серцем, будь міцним, надійним, примирися зі смертю – такі поради дав отець-салезіанин, педагог, журналіст Бруно Ферреро тим, хто прийшов на зустріч з ним під час Форуму видавців у Львові.

Зокрема, отець Бруно поділився у Домініканському соборі під час розмови з львів’янами, учасниками та гостями Форуму видавців сімома кроками, про які повинна пам’ятати кожна людина. «Зараз є дуже поширена книга «Думати так, як Стів Джобс». Я хочу запропонувати – думати так, як думав дон Боско (св. Іван Боско – італійський священик, отець салезіанин, відомий як священик молоді. – Ред.)».

1. Здійсни свою мрію

Один ірландський письменник сказав так: «Я є бідний, я маю лише свою мрію». Св. Іван Боско не мав жодного цента. Але в нього була найважливіша річ, яку може мати кожна людина – він мав мрію. Кожен повинен віднайти свою мрію і старатися здійснити її. Щоранку ми маємо задаватися питанням: якби це був останній день мого життя, чи я б робив те, що я збираюся робити. Якщо відповідь буде негативною занадто часто, то у вас є проблема.

Кожен несе в собі мрію, яку треба здійснити. Тому що Бог не створив нікого, хто є до когось подібний. Кожен з нас є частинкою пазлу. І жодна частинка пазлу не є подібною до іншої. Хто не здійснить своєї мрії, яка є у планах щодо нас, залишає у загальній картинці пазлу дірку. І це дуже сумно.

Бог ніколи тебе не запитає, чому ти не був винахідником або Мойсеєм, або великим хірургом. Він хіба тебе запитає, чому ти не був самим собою. Тому бажаю вам бути собою.

Є така історія. Був один продавець годинників і біжутерії. Якось він сидів у магазині і бачив через вікно, як проходять люди. І побачив білу головку, яка проходила вперед-назад кілька разів. Ця біла головочка зупинилися, підняла голову. І продавець побачив два дуже гарних голубих ока. Після того задзвонив дзвоник, в магазин зайшла маленька дівчинка з білим волоссям і в руках тримала пакетик. Дівчинка сказала: «Я хочу купити ці коралі з дуже гарним каменем». Продавець відповів, що це коштує багато. Вона запевнила, що знає, що прикраса дорога, «але цей камінь має такий самий колір, як колір очей моєї сестрички. І відколи у мене немає мами, вона мені за маму. Сьогодні у неї день народження і я хочу подарувати їй цю прикрасу». Продавець взяв цю прикрасу, найдорожчу в його магазині, гарно запакував, дав дівчинці і чекає на оплату. Дівчинка випорожнила все зі свого пакетика – ґудзики, ляльки, стрічки, старі монети, і спитала – «цього достатньо?». Продавець кивнув: «цього достатньо». Дівчинка взяла прикрасу, вийшла, а продавець все, що вона залишила, викинув у смітник.

Через хвилин 15 у магазин зайшла доросла дівчина, яка мала очі того ж кольору, що і камінь. І зі злістю каже до продавця: «Ви продали моїй сестрі ці коралі. Але ж моя сестра не могла оплатити цю прикрасу». Але продавець мовив: «Ваша сестра оплатила цю прикрасу. Вона заплатила найдорожчу ціну, яка могла би бути. Вона дала все, що мала».

2. Люби життя і слідуй за своїм серцем

Життя – це все, що у нас є, це найбільший дар, який ми маємо. Якщо на подвір’ї поставити кількох дітей, вони відразу почнуть галасувати. І власне цей галас – це є галас життя. Це найгарніша музика.

Коротка історія про поета, який викладав у Паризькому університеті. Кожного ранку дорогою на роботу він проходив біля жінки, яка сиділа біля церкви, просила милостиню і завжди мала опущену голову. Він ніколи їй нічого не дав. Якось товариш запитав його, чому він не дає їй милостиню. Поет відповів, що потрібно щось дати для її серця, а не рук.

Наступного дня він прийшов зі свіжою трояндою і поклав її в руки жінці. Вперше за багато років жінка підняла очі, поцілувала руки поетові, встала і пішла геть. Тиждень її ніхто не бачив. Через тиждень вона повернулася на те саме місце з опущеними очима і простягнутою рукою. І приятель запитав, з чого вона жила всі ці дні, якщо їй ніхто нічого не давав. Поет відповів: «З троянди».

Можна прожити з троянди. Є багато речей, які не повинні наповнити наші руки, але повинні наповнити наше серце.

У великому багатоквартирному будинку жило дві сім’ї. В обох сім’ях були дівчатка 10-літнього віку. Але через сумну пригоду одна з дівчаток померла. Того ж вечора інша дівчинка пропала з дому. Батьки, налякавшись, були готові йти шукати її, але почули маленькі кроки. Батько відчиняє двері і суворо каже: «Де ти була?». Дівчинка відповіла: «Я ходила до мами подружки потішити її, бо її донька померла». Батько мовив: «Як ти могла потішити її, ти ж така мала». Дівчинка відказала: «Я сіла їй на коліна і плакала разом з нею».

3. Небо близько

Ми завжди думаємо про Бога, ніби Він десь далеко. Насправді Бог не може бути в небі, він є тут. Бог є всюди, Він безмежний, Він близько.

Бабця з онуком зайшла до церкви, клякнула і почала молитися. Хлопчик клякнув біля неї, дивився на неї і на червону свічку, яка горіла. І каже: «Бабцю, а коли буде зелене світло, ми підемо геть?».

Для багатьох є так. Однак ми повинні знати, що Бог є близько.

Одного разу Господь послав на парафію емейл і написав: «Завтра ввечері прийду вас відвідати». Наступного дня ввечері церква була переповнена. В один прекрасний момент Господь заходить, сідає на вівтар і каже всім: «Доброго вечора». І мовчить. Через деякий час всі встали і пішли геть, бо Господь нічого не говорить. І залишають Його в церкві, бо Він і так звик бути сам. Коли люди повернулися наступного дня зранку, переконані, що Він нарешті щось скаже, були під враженнями. Церква була вся розписана. За допомогою ручки, олівця, фломастера. Стіни, образи, лавки. Хто це міг зробити? Люди починають читати і всюди одне і теж слово. Це слово – «увага».

Мабуть, часто ми не звертаємо багато уваги. Можливо, через це наша віра не є такою глибокою. Можливо, через це не відчуваємо Господа настільки близько, наскільки Він є.

Власне Бог є, він є близько до нас, поруч з нами. Господь не є тільки в церкві, і ця червона свічка ніколи не стане зеленою.

4. Майбутнє у твоїх руках

Згадаймо притчу про таланти. Одній особі Господь дає десять талантів, іншій – п’ять, останній – один. Механізм усіх притч Ісуса схожий. Пан відходить, а потім вертається, щоб попросити звіту. Найцікавіше думати про останнього, який отримав лише один талант. Він каже до Господа: «Ось Тобі Твій талант. Я знаю, що ти злий проклятий капіталіст (прочитайте, так у Євангелії написано. – Ред.). Тому що Ти збираєш там, де не сіяв та не насипав. Ось Тобі Твоє, забирай собі». Господь відповідає: «Так, я нещасний, злий капіталіст, збираю там, де не розсипав. Власне через це ти повинен був віддати талант банкірам і я би взяв відсотки».

Господь дав нам таланти, створив нас для чогось. Це може бути будь-яка річ, велика, маленька. Але Він повернеться і запитає: «Що ти з ним зробив?».

Є в Євангелії молода жінка паластенянка, яка проголошує пісню «Величає душа моя, Господе». Це не проста пісня, це заклик. Таким чином, ми знаємо: якщо в цьому світі є ще люди, які голодують, царство Боже ще не почалося. Це власне є наше завдання. Кожен з нас має завдання і кожен з нас має щось, що лише він має зробити.

5. Будь міцним, сильним

Бути міцними означає ніколи не втрачати відваги перед труднощами.

Дідусь прогулюється з маленьким онуком і показує йому великі дерева. «Дивися, хлопчику, як працюють дерева». Хлопчик здивувався: «Що вони роблять?». Дідусь відказав: «Вони тримають небо близько до землі. Дивись, які вони напружені – коріння тримається землі, листя протягнуте до неба. Вони мають дуже важливе завдання». Хлопчик запитав, а що хоче від’єднати небо від землі. Дідусі відповів: «Вітер. Але дерева тримають міцно і наразі перемагають».

Це власне є призначення (доля) людини – тримати небо близько до землі. Це є важко.

6. Примирися зі смертю

Отець Боско здійснив річ, від якої всі були під враженнями. Він просив своїх учнів, щоб вони робили вправи доброї смерті. Тобто дітям, хлопцям він говорив про смерть. Чи це неправильно? Чи натомість важливо знати, що ми маємо точку, куди ми прямуємо.

Була пані, яка часто відвідувала парафію, особливо, коли були святкові обіди. Коли вона була старенькою, сказала: «Я вже готова. Але я вас попрошу про послугу. Коли я буду лежати у гробі і всі прийдуть мене провідати, я хочу, щоб мені у руку поставили ложечку». Священик здивувався. «Хочу ложечку. Всім, хто буде питати, поясніть: кожного разу як в парафії був святковий обід і доводилось довго чекати, коли я бачила, що на столі біля тарілки була маленька ложечка, це означало, що буде щось солодке або морозиво. Тому я хочу, щоб всі знали, що найгарніше, найсмачніше буде в кінці. Тому я хочу тримати ложечку».

Часто думаємо, що час минає і наближається до кінця. Кінець життя для християн не є як в американських фільмах, де ковбой рухається на захід сонця і пише «кінець». Ми рухаємося/наближаємося до початку.

Була родина – батько, мати і 7-річна дитина, хлопчик. Вони довгий час чекали ще одну дитину. І нарешті сказали, що у них народиться дівчинка. Мама, щоб хлопчик не ревнував, придумала маленький обряд. Кожного вечора хлопчик співав колискову для сестрички, яка мала народитися. Кладучи голову на живіт мамі, співав колискову. Потім – важкі пологи, дитинка народилася червона і не дихала. Дівчинку помістили в інкубатор. Лікарі сказали, що дитинка навряд чи житиме. Хлопчик хотів побачити свою сестричку. І коли лікарі були готові відключити апарати, хлопчик з батьками пробрався до сестрички. Коли він побачив сестричку, підійшов, поклав голову на ящик і заспівав колискову. І як тільки він почав співати, дівчинка почала дихати! (Це правдива історія. – Ред.). Тоді мама почала закликати: «Співай, синочку, співай!».

Тепер та дівчинка дуже добре себе почуває і лікарі запитують: «Як?». Я думаю, що причина проста – коли дівчинка відчула, що на неї чекають, вона почала дихати. Ісус сказав найгарнішу в Євангеліє фразу – «Я йду і приготую для вас місце. Там де буду Я, там будете також і ви». Нас чекають.

7. Життя – гра з крапочок, які потрібно з’єднати

Коли від однієї крапочки олівцем проводити до іншої, в кінці з’являється образ, малюнок.

Був чоловік, який вирощував риб. В нього були басейни з рибою – це була його робота. Але однієї ночі велика буря перевернула все. Він почув, що вода втікає. Для нього це могло бути руїною. Він серед ночі вийшов і почав шукати дірку, звідки втікає вода. Він падав-піднімався, аж поки не знайшов місця, звідки втікає вода. Закрив дірку і пішов спати. Зранку, коли він прокинувся, відчинив вікно – з водою все було добре. А те, що він вночі ходив по болоті, зробило дуже гарний малюнок.

Так само і ми в кінці життя побачимо малюнок нашого життя.

У сні, який бачив св. Іван Боско, одна пані йому сказала: «Одного дня ти все зрозумієш». Отець Боско наприкінці свого життя, під час останніх літургій, які він відправляв, кожного разу плакав. Бо він побачив малюнок свого життя. І ми будемо насправді щасливими, якщо побачимо, що малюнок нашого життя і той малюнок, який для нас приготував Господь, будуть однаковими.

Ви крокуєте, часом падаєте, але піднімаєтеся і малюєте свій малюнок. Щоб малювати, потрібен олівець (бере в руки олівець. – Ред.). Тут є п’ять речей, необхідних для життя. 1) Все, що найважливіше, є всередині. 2) Кожного разу, коли повернути олівцем, олівець залишає слід – ви залишаєте слід. 3) Дуже гарна річ – гумка, якою можна стерти. Якщо помиляєтеся, завжди можна стерти. Це називається прощення. 4) Але ще є річ важка. Якщо хочете, щоб олівець міг далі малювати, його потрібно підгострювати. Це важко, бо треба частинку відрізати. Але дарувати – це завжди відмовлятися від чогось. Одна з найгарніших молитов, які я знаю, каже так: «Господи, зроби з мене лампочку. Я витрачу самого себе, але я зможу подарувати світло іншим». 5) Якщо ви хочете, щоб олівець малював, мусите довірити його більшій руці. І моє до вас побажання – будьте як олівець у Божих руках. Амінь.

Легенди і притчі на різні теми

Не статками багатими, а в сльозах каяття,

Ми все частіше втратами вимірюєм життя.

   

Притча

 Вам цікаву притчу розповім.

Її переказав мені один знайомий.

Він стверджував, що людству факт відомий,

Коли сам Бог судив усіх – один.

Ти вкрав, обмовив чи убив кого,

А може, душу заздрощі здолали,

Враз янголи спускались на вікно,

Іти на божий суд тебе гукали.

У ті далекі і незвідані часи,

Побіля гір високих, аж до неба,

Жив чоловік звичайної краси,

З душею чистою, як вранці скибка хліба.

Він не грішив та інших научав,

Як чесно і відкрито в світі жити.

Та якось, чи то сам, чи біс його штовхав,

Взяв у сусіда глечик повний жита.

Той глек забули біля тину вже давно.

І жито в ньому стало проростати …

Та божі янголи спустились на вікно

І почали на суд його гукати.

А там під небом, в храмі правосуддя,

Стояла черга злодіїв і вбивць.

“Та це ж несправедливість і безглуздя,

Карать мене із-за таких дрібниць.

Чи то у господа роботи більш немає,

Чи я не заслужив прощення за весь вік!

Та я і так себе картаю і караю,”–

Сказав і розридався чоловік.

А Бог почув, і дав людині вибір

Чи справедливу кару понести,

Чи бути прощеним сьогодні… Та віднині

На суд його не будуть вже вести.

А він, Бог, сам призначить покарання,

Коли для цього прийде, прийде його час

І вже не буде зайвого чекання

У залі правосуддя, кожний раз.

І чоловічок той, дивно, але згоду дав,

І тим обрік людину на страждання,

Німа безкарність і уявні покарання,

Ведуть до злочинів, яких ти й не чекав.

Безкарність! Ха! Це незнання примара:

За кожне зло нас жде сувора кара!

І те, що не вернулось нам крізь муки,

Пізнають наші діти і онуки!

***

…Жила в одному селі сім’я: батько, мати і двоє діточок - дівчинка і хлопчик. Жили дружно, у злагоді, не ледарювали - то й усе велося в господарстві. Аж якось тяжко занедужав хлопчик. Не відходять від його ліжка рідні, ладні небо йому прихилити, а зарадити біді не в силі. Нелегко батькові дивитися на муки своєї дитини. Вийшов він надвір, ходить по садку. Аж раптом побачив дивну білу постать і впізнав у ній Смерть. Вона прийшла, щоб забрати його сина.

      Почав чоловік просити: “Не бери мого сина! Візьми краще мене! За моїми плечима немало літ, а його життя тільки починається”. Погодилася Смерть і простягнула до нього кістляві руки. Та враз відчув чоловік, як б’ється його серце, як біжить по жилах гаряча кров… А смерть уже й квапить…

“Я ще не готовий”, - буркнув чоловік і зник у хаті. Та не посмів синові в очі глянути; сів край столу і скрушно схилив голову.

      Вийшла надвір сестричка. Побачила, що в саду хтось стоїть, чекає. Підійшла ближче, а Смерть і каже: “Не бійся мене! Я прийшла по твого братика”. І дівчинка теж попросила взяти її замість недужого братика. Та коли Смерть простягнула свої довгі руки, дівчинці здалося, що зорі на небі ніколи не світили так ясно, а потічок не співав так весело… І подумала вона: “Моє життя ще тільки починається. А братик ще малий, знає мало і йому не так шкода помирати…” І дівчинка втекла до хати.

      А над ранок на двір вийшла мати. Не бачила вона нічого, бо очі їй заливали сльози. Та Смерть сама озвалася: “Я прийшла забрати твого сина”. Ні хвильки не вагалася мати: “Забери мене. Дозволь тільки з сином попрощатися”. Мати повернулася в хату, і довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що її кровинка буде жити, і так легко стало їй на серці…

      Вийшла надвір - а довкола нікого не видно, тільки по дворі хтось дибає геть. “Зачекай!” - гукнула мати. Але Смерть навіть не оглянулася, зрозуміла, що проти материнської любові навіть вона безсила. Мати знову забігла в хату. Бачить: син її, усміхнений, здоровий, простягає до неї руки…

***

 

Кажуть, що одного разу в одному місці на землі зібрались разом усі людські почуття і якості.

Коли НУДЬГА вже втретє позіхнула, БОЖЕВІЛЛЯ запропонувало: "А давайте зіграємо в хованки!"

ІНТРИГА нахмурила брови: "Хованки? А що це за гра така?" і БОЖЕВІЛЛЯ пояснило, що одне з них, наприклад воно, розпочинає: закриває очі і рахує до мільйона, а в цей час інші ховаються. Той, кого знайдуть останнім, шукатиме наступного разу і т.д. ЕНТУЗІАЗМ затанцював з ЕЙФОРІЄЮ, РАДІСТЬ так скакала, що вмовила СУМНІВ, а ось АПАТІЯ, яку ніколи ніщо не цікавило, відмовилась брати участь у грі. ПРАВДА не захотіла ховатись, бо її в кінці кінців завжди знаходять, ГОРДІСТЬ сказала, що це дурна гра (її крім себе ніщо більше не цікавило), БОЯГУЗТВО дуже не хотіло ризикувати.

     -Раз, два, три, - почало БОЖЕВІЛЛЯ. Першою сховалась ЛІНЬ, вона залізла за найближчий камінь на дорозі, ВІРА піднялась на небо, а ЗАЗДРІСТЬ сховалась в тіні ТРІУМФУ, який власними силами зміг вилізти на верхівку найвищого дерева. БЛАГОРОДНІСТЬ дуже довго не могла сховатись так як кожне місце могло виявитись ідеальним для її друзів: "Кришталево чисте озеро? Для КРАСИ. Дупло дерева? Так це для СТРАХУ. Крильце метелика? Для ШАЛЕНСТВА. Подих вітру? Це ж для СВОБОДИ!" Отже, вона замаскувалась в промінчику сонця. ЕГОЇЗМ знайшов для себе тепле і затишне місце, БРЕХНЯ сховалась на дні океану (а насправді вона заховалась у веселці), а ПРИСТРАСТЬ і БАЖАННЯ причаїлись в горловині вулкану. ЗАБУДЬКУВАТІСТЬ навіть не пам*ятала, де вона заховалась, але це і не важливо.

       Коли БОЖЕВІЛЛЯ дорахувало до 999999, КОХАННЯ все ще шукало, де б заховатись, але всі місця вже були зайняті. Але раптом воно побачило кущик троянд і вирішило заховатись серед його квітів.

      -Мільйон,- сказало БОЖЕВІЛЛЯ і почало пошуки.

       Першою ж воно звичайно знайшло ЛІНЬ. Потім почула як ВІРА сперечається з Богом, а про ПРИСТРАСТЬ і БАЖАННЯ воно взнало по тому, як дрижить вулкан, потім БОЖЕВІЛЛЯ побачило ЗАЗДРІСТЬ і здогадалось де ховається ТРІУМФ. ЕГОЇЗМ навіть не треба було шукати, тому що місцем, де він заховався був вулик бджіл, що вирішили вигнати звідти непрошеного гостя. В пошуках БОЖЕВІЛЛЯ підійшло напитись до потічка і побачило КРАСУ. СУМНІВ воно побачило біля плоту (він вирішував з якого ж боку йому заховатись).

      І ось всі були знайдені: ТАЛАНТ - в свіжі і соковитій траві, ЖУРБА - в темні печері, БРЕХНЯ - в веселці (якщо чесно, то вона ховалась на дні океану). Ось тільки КОХАННЯ не могли знайти. БОЖЕВІЛЛЯ шукало за кожним деревом, в кожному потічку, на верхівці кожної гори, і нарешті воно вирішило подивитись в рожевих кущах, і коли розсунуло гілля почуло крик. Гострі шипи троянд поранили КОХАННЮ очі. БОЖЕВІЛЛЯ не знало, що робити, почало вибачатись, плакало, просило вибачення і щоб спокутувати свою вину пообіцяло стати провідником КОХАННЯ. І ось з тих пір, коли вперше на землі грали в хованки... КОХАННЯ сліпе і БОЖЕВІЛЛЯ водить його за руку...

***

Щастя і Кохання

    - Куди йде кохання? - запитало маленьке Щастя у свого батька.

    - Воно вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не уміють кохати!

    Маленьке Щастя задумалося: "Ось виросту великим і стану допомагати людям!"

    Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, якби зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги.

    Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своїй дорозі, лише стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і прилягло. Лише задрімало, як почуло кроки, що наближаються.

    Розплющило очі і бачить: йде по лісу старець весь в лахмітті, босий і з палицею. Кинулося Щастя до нього:

    - Сідайте. Ви, мабуть, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.

    У старого підкосилися ноги, і він буквально звалився на траву. Трохи відпочивши, мандрівник повідав Щастю свою історію:

    - Образливо, коли тебе вважають таким старим, а я  ще молодий, і зовуть мене Кохання!

    - Так це ви Кохання?! - здивувалося Щастя. Але мені говорили, що Кохання це найпрекрасніше з того, що є на світі!

     Кохання уважно поглянуло на нього і запитало:

    - А тебе як звуть?

    - Щастя.

    - От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами воно  дістало зі свого лахміття дзеркало.

      Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало. Кохання  підсіло до нього і ніжно обійняло рукою.

    - Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.

    - Нічого, - говорило Кохання, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися одне про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.

    І ось під тим розлогим деревом Кохання  і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя йде  Кохання, разом з ним йде  і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.

                                        Що таке Любов?

    Учень звернувся до вчителя з питанням:

    — Що таке любов?

    — Уяви собі воду. Морська стихія може бути тихою, мов дзеркало, що пестить око, відображає сонячне проміння, народжуючи грайливі відблиски. Може бути і бурхливою смертю, що топить кораблі, змиваючи з лиця землі маленькі села і великі міста. Може впасти з небес і відродити пустелю, а може згубити все живе на багато миль навколо жорстоким потопом. Може виявитися тією краплею вологи, здатною зберегти життя в пустелі, а може виявитися останньою краплею терпіння.

    Все це і є любов.

                                                 У крамниці у Бога

     ... Одного разу жінці приснився сон, що за прилавком крамниці стояв Господь Бог.

     - Господи! Це Ти? - вигукнула вона з радістю.

     - Так, це Я, - відповів Бог.

     - А що у Тебе можна купити? - запитала жінка.

     - У мене можна купити все, - пролунала відповідь.

     - У такому разі дай мені, будь-ласка, здоров'я, щастя, любові, успіху і багато грошей.

     Бог доброзичливо посміхнувся і пішов у підсобне приміщення за замовленим товаром. Через деякий час він повернувся з маленькою паперовою коробочкою.

     - І це все?! - вигукнула здивована і розчарована жінка.

     - Так, це все, - відповів Бог. - Хіба ти не знала, що в моєму магазині продається тільки насіння?

А решту треба виростити.

            ***

Зла любов

     Це був дивний день, здавалося, що все довкола перемішалося. Навкруги було темно, та все ж де-не-де виднівся шматочок живого ... Саме в цей день їм судилося зустрітися ...

     Вони зустрілися поглядом, настільки різні, як плюс і мінус, як чорне і біле - це були Ангел і Дияволиця ...

     Ангел, втілення всього святого: його світлий погляд, білі, мов сніг, крила. І Дияволиця: втілення злоби й ненависті, які завжди виражаються не тільки в жорстоких очах, але і у вчинках. Коли Ангел подивився в яскраво-червоні, мов кров, диявольські очі, то на здивування,  побачив там, не зло і ненависть, а втому і благання про пощаду та допомогу.

     Покохавши, вони завжди були разом, допомагаючи одне одному. Ангел оберігав її вночі, коли Дияволиці було несила, вона хотіла летіти і сіяти зло. Він замикав її в темній кімнаті. Йому було шкода її, та іншого виходу не було. А Дияволиця захищала йоговід злих сил. Так і жили вони на цьому світі ...

    Закохані хотіли бути разом, але Всевишні влади двох світів забороняли їм, говорячи, що Ангел і Диявол не можуть бути разом. Та вони  вирішили довести всім, що це можливо.

    Одного прекрасного сонячного дня, Ангел і Дияволиця, як завжди, летіли по небу, і саме цього дня було вирішено забрати у них найпрекрасніше і найважливіше: це життя і любов ... Бог вирвав від Ангела крила і той став падати, а Люцифер напустив злих духів, що б ті тримали Дияволицю і не давали їй полетіти за Ангелом ...

     Його прекрасне тіло впало на гострі скелі, і полилася найчистіша в світі кров... Тільки після цього Дияволицю відпустили, і вона кинулася до нього. Сівши на землю, поряд з його тілом, вона гірко заплакали і вперше з її очей потекли сльози, сльози чисті, як кришталь ...

    - Я так кохаю тебе ... Я не зможу без тебе ... Я хочу померти разом з тобою, - і додала, - ми зустрінемося там, в іншому світі.

    Зібравши свої останні сили, Ангел прошепотів:

    - Ми не зустрінемося там, ти Дияволиця, а значить, ти не зможеш потрапити в Рай ...

    Видавши останній подих, він помер.

    І тут Дияволиця закричала, що є сили:

    - Господи, дай мені померти, дай випробувати на собі все те зло, що я заподіяла, щоб очистити себе і бути з ним там, де ми будемо разом завжди! Дай відчути страх, біль, горе ...

    Бог змилосердився і на її тілі з'явилися невиліковні рани, душа була розірвана на шматки, вона відчула такий біль, наче тисячі кинжалів вп'ялися в її тіло. Вона вмирала повільною і болісною смертю. Останній раз прошепотіла заповітні слова:

     - Я люблю тебе  і ми будемо разом ... 

     Так з'явилися дві душі, які прагнуть зустрічі, але зустрітися їм не судилося...

Щось і Почуття

     Одного разу в душу, де жило Щось, зайшло Почуття. Це було давно. Почуття Щось сподобалося. Щось дуже дорожило Почуттям, боялося його втратити. Навіть двері на ключ закривати почало. Вони подовгу бродили закутками душі, розмовляли ні про що, мріяли. Вечорами вони разом розводили багаття, щоб зігріти душу. Щось звикло до Почуття і йому здавалося, що Почуття залишиться з ним назавжди. Почуття, власне, так і обіцяло. Воно було таке романтичне.            

     Але одного разу Почуття пропало. Щось шукало його скрізь. Довго шукало. Але потім в одному з куточків душі знайшло прорубану сокирою дірку. Почуття просто втекло, залишивши величезну діру. Щось у всьому звинувачувало себе. Щось занадто вірило Почуттю, щоб ображатися. На згадку про Почуття залишилася одна діра в душі. Вона не зашпаровувалися нічим. І ночами через неї залітав Холодний і Злий Вітер. Тоді душа стискалася і леденіла. Потім в душу намагалися заглянути ще інші почуття. Але Щось їх не пускало, кожного разу виганяючи віником через дірку. Мало помалу інші Почуття  зовсім перестали заходити. Але одного разу в душу постукало зовсім дивне Почуття. Спочатку Щось не відкривало. Почуття не полізло в дірку, як це робили попередні, а залишилося сидіти біля дверей. Весь вечір Щось бродило душею. Вночі вляглося спати,  про всяк випадок, поклавши віник поряд з ліжком. Проганяти нікого не довелося. На ранок, заглянувши у замкову шпарину, Щось переконалося, що Дивне Почуття, як і раніше, сидить біля дверей. Щось почало нервувати, розуміючи, що не можна прогнати того, хто ще не зайшов.

     Минув ще день. Сум'яттю Щось не було меж. Воно зрозуміло, що до смерті хоче пустити Дивне Почуття. І до смерті боїться це зробити. Щось було страшно. Воно боялося, що Дивне Почуття втече, як і перше. Тоді в душі з'явиться друга діра. І буде протяг. Так минали дні. Щось звикло до Дивного Почуття біля Дверей. І одного разу впустило таки Дивне Почуття. Увечері вони розпалили багаття і вперше за стільки років відігріли душу по-справжньому.

     - Ти підеш? - не витримавши, запитало Щось.

     - Ні, - відповіло Дивне Почуття, - я не піду. Але за умови, що ти не будеш мене утримувати та не будеш замикати двері на замок.

     - Я не буду замикати двері, - погодилося Щось, - але ж ти можеш втекти через стару дірку.

     І  Щось розповіло Дивному Почуттю свою історію.

     - Я не бігаю через старі дірки, - посміхнулося Дивне Почуття, - я інше почуття.

     Щось йому не повірило. Але запросило на прогулянку по душі.

     - А де твоя стара діра? - поцікавилося Дивне Почуття.

     - Ну от, - гірко посміхнулось Щось.

     І показало місце, де розташовувалася дірка. Але дірки на місці не було. Щось чуло як лається злий холодний вітер із зовнішнього боку душі. Щось дивилося на Дивне Почуття, посміхнулося і сказало тільки, що не буде замикати двері НІКОЛИ ...

***

Закохані

              Колись давно жили два закоханих серця. То було два чистих, чудових серця, що зустрілися ще в дитинстві. Їх носіїв звали Марічка та Петро… Коли вони були ще зовсім малі, він врятував їй життя – вона мало не потонула у стрімкій та скаженій гірській річці. З тих пір і починається ця історія…

Йшли роки, діти перетворилися на прекрасних юнака та дівчину. І однієї весни з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Теплими ночами вони тікали на пахучі луки, ніжилися о соковитій траві, милувалися зорями. Там їхні вуста вперше вимовили слова любові та подарували перший ніжний цілунок… Вона заплітала квіти у його волосся, а він шепотів, що немає очей чарівніших. ніж у його коханої, не існують вуста миліші, ніж у неї, немає в світі іншої такої рідної та близької, такої шалено коханої. А місяць та ясні зорі були йому свідками…

             Проте жодне щастя не може бути вічним. І на їхньому небосхилі почали з'являтися хмари. Стала Марічка красунею, яких світ не бачив. І захтів одружитися з нею Вадько Лихвар, зла та підступна людина, яка нічого не цуралася, аби лише задовольнити свої забаганки. Так сталося і цього разу, коли Марічків батько мало не вилами вигнав з хати його сватів. Зв'язався Вадько з силою нечистою, пішов до знайомої відьмарки до хащі лісної. Забажав він вбити суперника підступом…

               Заманив він Петра на вершину гори, що зараз Петровою і зветься, сказавши, що у небезпеці його Марічка. Коли вони дійшли Вадько вилив на закоханого зілля, що його зготувала відьмарка…

              Грім прокотився горами, що аж у вухах загуло. Прибігли хмари, замерехкотіла блискавка у своєму скаженому танці… а парубок стояв, наче вкопаний, ніби не помічаючи, що сніг, який зненацька влітку став ховати під собою все навкруги, за декілька хвилин вкриє і його… Так лише здавалося. Хлопець все бачив, проте не міг ворухнутися…

           Наступного дня тільки й балачок було, що про грозу та про зникнення молодого Петра. Все селище гуло, наче вулик зі стурбованими бджолами. Декілька разів збиралися люди шукати Петра, проте все марно…

           А Марічка з горя виплакала собі всі очі, а одного дня теж щезла…

          З тих пір існує повір'я, що душа Петра ще й досі жива, проте зачаклований сніг не пускає її на волю і коли він розтане, закохані знов будуть разом на небесах. А ще кажуть, що Марічка перетворилася на хмару. Вона літає світом у пошуках свого коханого, але так і не може його знайти. Так, облетівши цілий світ навкруги, вона повертається до цієї гори та плаче з відчаю… Дощ – то її сльози, грім – то її зітхання, вітер – то її подих…

- Спробуй краплини на смак.........Вони солені…

_______________________________________________________________

У лікарні в одній палаті лежали два важко хворих . Один лежав біля

вікна, а ліжко іншого розташовувалася біля дверей.

— Що там видно у вікні? — якось запитав той, що лежав біля дверей.

— О! — пожвавився перший. — Я бачу небо, хмари, що нагадують звіряток, озеро

і ліс вдалині.

Щодня лежачий біля вікна розповідав своєму сусідові про те, що відбувається

за вікном. Він бачив човен, рибаків з величезним уловом, дітей тих,

що грають на бережку, юних коханців, що тримаються за руки і не зводять один з одного

сяючих очей.

Тоді як він спостерігав всі ці дивовижні події за вікном, його

сусіда мучила глуха злість. «Це несправедливо, — думав він. — За які

такі заслуги його уклали біля вікна, а не мене, і я можу споглядати тільки

двері з фарбою, що облупилася, тоді як він милується виглядом з вікна».

Одного разу, лежачий біля вікна сильно закашлявся і став задихатися.

Через деякий час, перший затихнув і витягнувся на своєму ліжку.

Коли його понесли, сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.

Медсестра виконала прохання хворого, перестилала його ліжко, допомогла йому

перелягти на протилежне ліжко, і, переконавшись, що хворому зручно

попрямувала до дверей. Раптом її зупинив здивований вигук хворого:

— Як же так! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! Але той, хто помер

розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей. Як же він міг

все це бачити з цього вікна?

Медсестра сумно посміхнулася:

— Він взагалі не міг нічого бачити; ваш покійний сусід був сліпим.

— Але навіщо ж він?..

— Він, мабуть, просто хотів вас  підбадьорити......

            ***

Легенда про святого Брендана

     У стародавні часи на березі великого моря стояв монастир Клуан Ферт. Жили в цьому монастирі монахи – веселі, добрі і віддані своїй справі люди. З ранку до пізнього вечора вони молилися у невеличких кам’яних каплицях, переписували старовинні книги для бібліотек, доглядали за худобою та бджолами, возилися на городі та садочку, а також частенько ходили навколишніми селами, розповідаючи людям про Бога, про Сина Божого Ісуса Христа, про Пречисту Божу Матір та святих людей, які своїм життям показали приклад іншим, як жити почесним та побожним життям.

     Настоятеля, який керував цим монастирем, звали Брендан. Багато років прожив він на землі, багато чого бачив, але зберіг у серці своєму любов до Бога та до людей. Для монастирської братії Клуан Ферта він став  другим батьком, який завжди міг дати мудру пораду, втішити у горі або застерегти від гріха. Знали й любили його і люди в тій країні, яка звалася Ірландією, і розташована вона була на великому острові, що лежав на самому краю землі.

     У західні береги Ірландії били потужні хвилі Великого Моря, і ніхто не знав, чи є у цього моря край, а якщо є, то що на цьому краю знаходиться. У старовинних казках розповідали про чарівну країну за океаном, де живуть феї-чарівниці, а на березі замість піску лежать діаманти та смарагди. Неможливо для простої людини, казали легенди, подолати безкраю водну пустелю, перемогти бурі та шторми, оминути підводні скелі та врятуватись від морських чудовиськ, але найсміливіші герої пускалися у мандри, щоб нарешті досягнути омріяного краю, де зустрічали його прекрасні чарівниці. І залишались ці герої навіки у тих краях, бо не хотіли вже повертатись додому.

     Старий Брендан любив казки. Молодим монахам, які зневажали старовинні оповідання, він завжди казав: «Жодна легенда не виростає на порожньому місці. Де стоїть величезний дуб, раніш пробивалося до сонця малесеньке деревце, а ще раніше впав жолудь у землю. Так і з стародавніми казками – у кожної з них був якийсь початок. Та кожна з них може нас чомусь навчити». То і таке бувало, що переписували монахи у бібліотеках монастиря не тільки Біблію або проповіді стародавніх вчителів церкви, але й бувальщини про героїв, які відважно билися з ворогами Вітчизни або пускалися у мандри Великим Морем. Казав їм Брендан: «Життя кожного з нас – це і битва, і подорож. Битва – зі злом, з гріхом в серці. Подорож – стежками життя».

     Ввечері, у хвилини заходу сонця, або вже в сутінках, часто піднімався він на велику монастирську вежу та дивився на захід – там де море зливалося з небом у вирі, а останні промені запалювали вечірні хмари неземним полум’ям. І повставала перед ним у загадковому видінні казкова країна, така далека й така несхожа на його рідний острів. І охоплювала серце старого монаха дивовижна мрія – самому кинутися у мандри, відправитися у подорож на захід, щоб дістатися казкового краю, доторкнутися до незбагненної мрії.

     Сміявся тоді він сам над собою, бо ж вірив, що лише рай на небі може бути мрією для монаха, і що фей та чарівниць ні на землі, ані на небі не буває – лише Божі янголи, херувими та серафими, про котрих написано у Святому Письмі. І ще знав він, що не буває діамантових островів, та й пісок з галькою блищить на сонці не гірше за смарагди. І не буває місця вічного щастя на землі – лише рай та Едемський сад, де колись Адам насолоджувався безгрішним життям. Та рік проходив, і новий заступав його місце, але не залишала старого монаха давня мрія. Глузували з нього друзі, кепкував він сам з себе – невже вирішив старий проміняти рай Божий на казковий острів з феями та діамантами? Проте навіть уві сні бачив він безкраї морські простори та маленький човен, а в човні тім – себе…

     Та ось, не стерпіло серце доброго Брендана, і зібрав друзів своїх та й сказав їм:

     - Втомився я від мрій, яких не можу збагнути. Просить серце моє не стримувати себе і пуститись у подорож на захід у пошуках казкової країни. Може, це є рай небесний, отже – втрачений для людей Едемський сад. Хоч вірте мені, хоч глузуйте далі, але не відмовлюсь я від того, що задумав, і не матиму спокою, поки не досягну чарівної країни, про яку стільки читав та чув.

     І відповіли йому друзі:

     - Може правий ти, може й ні. Але ми не залишимо тебе на цьому небезпечному шляху. Вірні друзі завжди стануть у пригоді, і тому відправляємося ми з тобою.

     Зробили вони човен з бичачих шкур – як завжди робили кораблі в Ірландії. Човен був легкий, і спритно летів навіть при легкому вітерці, але міг витримати навіть сильний шторм. Поставили на човні дві щогли та підняли білі вітрила, на яких намальовані були хрести – такі, які зазвичай ставили в Ірландії. І відправились Брендан з друзями у подорож до далекої невідомої країни.

     Довгим та нелегким був їхній шлях. Пливли вони безкрайнім морем, визначаючи напрямок по сонцю та зірках, і не раз та не два прокидалось в їхніх серцях бажання повернутись додому, до рідного монастиря. Але щовечора, коли сонце заходило за обрій далеко на заході, і під останніми проміннями дня спалахували вечірні хмари неземним полум’ям, бачилася монахам незбагненна казкова країна. Вона була ще далеко, дуже далеко, але трошки ближче, ніж учора та позавчора. І лягали друзі спати, знаючи, що завтра вона буде ще ближче. І хоч сотні сотень морських миль віддаляють їх від мрії Брендана, але це вже на кілька миль менше ніж учора, але завтра цих миль буде ще менше. Не на багато, але все ж таки менше.

     Так минуло багато днів, багато тижнів, багато місяців. Монахи пили дощову воду та ловили рибу з моря, боролися зі штормами, а в штиль сідали за весла. Коли корабель кидало на скелі, монахи зашивали борти міцними бичачими жилами. Коли дощів не було, вони потрошку звикали до морської води. Коли зустрічалися їм морські хижаки, вони стріляли в них з потужного довгого луку. На кораблі святкували вони і Великдень, П’ятидесятницю, і Різдво. Щонеділі Брендан на кормі човна служив Божу Службу, тримаючи чашу з причастям у правиці, а корабельне стерно у лівиці. А одного разу величезне морське чудовисько – кит – піднялося з глибин просто під кораблем монахів і везло їх кілька днів – як кінь несе вершника. І багато різних див бачили друзі на своєму шляху.

     Але жодне з цих див не могло зрівнятись з дивовижною картиною, яка з"явилася перед їхніми очима після довгих місяців подорожі. Піщана коса, розділена широкою протокою, виглядала з моря, і хвилі билися об неї, але не могли затопити. А з протилежного боку вода була тихою і спокійною, і стояв там туман, але не такий, який можна було побачити в Ірландії або будь-де на землі. Туман той немов світився зсередини м’яким світлом – наче зірки у сутінках. А на дні можна було побачити, як сяють крізь воду незвичні камені, чимось схожі на діаманти та смарагди.

     І промовив тоді до друзів Брендан:

     - Друзі мої, вірні товариші, соратники серця. Скільки труднощів подолали ми разом, скільки солі висохло у нас на чолі, скільки морських миль пройшли. І ось, нарешті перед нами лежить омріяна країна, про яку розповідають старовинні легенди. То ж перехрестимось і помолимося, щоб не залишило нас Боже благословення, яке оберігало нас у наших мандрах. Бо ступаємо ми на казкову землю, і невідомо, чи дозволено нам, хто носить хрест на грудях та в серці, бути тут, де живуть казкові істоти, про яких не сказано ані у Святому Письмі, ані у святих отців.

     Серце його було сповнене радощі та смутку, сумнівів та віри. Нарешті потрапив він до легендарного чарівного краю, і вже стоїть на порозі, переступивши який, назад вже не повернешся.

     І висадились вони з друзями на косу, і тоді промовили друзі до Брендана:

     - Цей шлях пройшли ми разом. Як Бог дасть, разом і повернемося. Але не можемо піти з тобою далі. Бо кажеш ти, що це країна мрій – а кожен має сам пережити та втілити у життя свою мрію. Весь шлях пройшли ми з тобою, але цей крок до своєї мрії мусиш зробити сам – хоч і з нашими молитвами.

     Подякував Брендан друзям за всю допомогу, простився з ними, ступив сам на корабель, та пропливши протокою, зник у тумані. Вітру на тому боці майже не було, проте вода немов сама несла його вперед. Пропливши крізь стіну туману, побачив він перед собою пологий берег, усіяний діамантами та смарагдами, а за ним починався ліс, де кожний листок на дереві сяяв неземним світлом. За лісом була гора, на якій височів замок. Потужні мури та башти його були складені з золота, а кожна з дванадцяти брам була з цілої перлини. І звідусіль доносилася музика. Мелодію він впізнав одразу – це був його улюблений гімн, який вони так часто співали у монастирі Клуан Ферт.

     Стояв так наш монах, немов зачарований, доки не вийшла назустріч йому жінка неземної краси – мабуть, одна з тих казкових чарівниць (а може, янголів) – і промовила до нього:

     - Не дивуйся, святий старче Брендане! Земля, куди ти потрапив – це та сама земля зі стародавніх легенд, земля, обіцяна Богом святим Його, земля, до якої линуть усі мрії та марення. Чому ж дивуватись, що твої мрії привели тебе сюди? Вірно сказано, що хто раз ступив на землю цю, ніколи не захоче повернутись назад. Проте подорож твого життя та служіння на землі ще не закінчився, і тому не можеш ти залишитись тут. Чекає на тебе повернення додому, довгі труди на ірландській землі, у твоєму рідному Клуан Ферті, який буде місцем твоєї смерті та воскресіння. Але пам’ятай, що прийде час, коли Бог наш забере тебе у цю небесну країну. Зберігай мрію в серці своєму, пронеси її через життя та забери з собою у домовину – і приведе вона тебе до радості та до раю небесного, до Бога, якому ти вірно служив усе життя та ще послужиш…

     Коли повернувся Брендан до друзів, очі його палали від неземної радості та спокою, а все тіло немов світилося тим казковим світлом.

     Шлях додому виявився значно коротшим – бо це був шлях додому. Розповів Брендан друзям та монахам у монастирі про свої пригоди та про чарівну країну, де Бог чекає на своїх вірних дітей. І натхнені розповідями свого старого наставника, хотіли монахи пуститися у далеку подорож, і просили Брендана показати їм шлях. Проте Брендан відповів їм:

     - У кожного з нас своя мрія, і кожен має сам знайти шлях до своєї мрії, збагнути свою казку, досягти своєї мети. Нехай ваша мрія веде вас, і ваш корабель знайде свій шлях.

     Пускалися монахи у далекі подорожі, щоб знайти свою мрію. Проте лише Брендан досяг тоді тієї казкової країни, і ніхто після нього – бо шлях у кожного свій, і мрія у кожного своя, і кожен власною дорогою іде у пошуках відповіді, у пошуках мрії, у спробі втілити в життя власну казку, стати героєм своєї легенди. Тому кораблі інших монахів приставали до інших берегів – не казкових, а звичайних, де жили звичайні люди. І тоді ставали монахи духовними пастирями для тих людей, і так  несли вони  добру звістку про Бога, про Сина Його, про Пречисту Божу Матір та святих людей, які життям своїм дали нам приклад почесного та побожного життя. Несли вони добру звістку у багатьох землях – від рідної Ірландії, що лежить далеко на краю землі, аж до самого Києва. І на кожного з цих мандрівників чекала власна дорога, власна казка, власний шлях до тієї землі, куди линуть усі мрії…

     А Брендан (тепер вже його прозвали Брендан-мореплавець) довго жив у своєму монастирі, а по смерті об’явили його святим, бо життям своїм, любов’ю до Бога та людей подав він приклад життя почесного та побожного. І ще довго складали казки та легенди про його чудове служіння та дивовижну подорож вслід за мрією до казкових земель, де зберігається місце для кожного з нас.

                               ***

Учень роздумував про життєві перепони:

— Людина народжується немічною, але потім вчиться ходити, читати, писати. Коли їйхолодно, вона будує собі житло і шиє одяг. Гнаннна голодом, вона шукає і здобуває собі їду, створюючи запаси на несприятливий період. Створюючи щось, вона вимушена захищати все це від свого ворога-сусіда. Закохуючись, вона добивається прихильності до себе предмету свого зітхання. Вчившись, вона розширює свої горизонти пізнання, але умножає скорботу, починаючи все більше розуміти недосконалість і скороминуще того, до чого прагнув і чому віддав так багато сил. Деякі говорять про буття, як про єдність і боротьбу протилежностей. Сократ говорив про досягнення істини шляхом протівоборства думок. Кант стверджував, що, прагнучи до цілісного і абсолютного знання, людина неминуче заплутується в суперечностях.

    Скажи, вчитель, життя — це боротьба?

— Боротьба — це бунт, бунт — це ненависть, ненависть — це руйнування. Людина повинна не боротися для того, щоб перемогти, взяти верх і підпорядкувати. Вона повиненна шукати гармонію між протилежностями, не зіштовхувати їх лобами в непримиренній ворожнечі один до одного, а гармонізувати їх, розвиваючи кожне з них. Боротьба — це різке зіставлення себе, своїх ідеалів по відношенню до навколишнього світу. Боротьба — це агресія, яка обертається у відповідь агресією і ненавистю. Боротьба — це напад в розрахунку подавити супротивника, а не прагнення встановити з ним безконфліктні і гармонійні відносини, направлені на обопільний і взаємовигідний розвиток. Людина, що не вирвалася за рамки відчуттів і психології тварини, на агресію проти себе відповідає страхом і втечею. Людина, що подолала цю грань, але що діє в рамках примітивного егоцентризму, гордині і неприборканої зарозумілості, на агресію проти себе відповідає страхом, ненавистю і у відповідь агресією, часто ще огиднішою, ніж агресія нападаючого. Але, виграючи тактично, людина беззастережно програє стратегічно. Перемога, що здається, обертається з часом безумовною поразкою, бо вражаючим чинником тут служить не агресія супротивника, а тільки власна ненависть. Та ж людина, яка подолала свою тваринну природу і вирвалася за рамки плоті і плотської філософії «око за око, зуб за зуб», на агресію проти себе навряд чи відповість агресією. Захищати себе без у відповідь агресії і ненависті, відплачуючи добром за зло і любов'ю за ненависть, може лише довершена людина. Вона може програти тактично, проте стратегічний виграш тут безперечний, бо чинником, що творить, тут служить власна любов.

Поки людина, що рахує себе духовною особою, боротиметься з матеріальним світом і всім, що йому супроводить, як породженнями зла і тьми, або матеріаліст — проти духу, як проявом темного мракобісся, переможуть лише зло, тьма і темне мракобісся. Людина ж знову програє, бо виграш його не в боротьбі або протистоянню в нім двох починань, а лише в їх гармонійній співпраці, бо дух — це зміст матерії, а матерія — форма прояву духу. Гармонія між матерією і духом — це вдих і видих, розширення і стиснення серця, чоловіче і жіноче разом, що спільно дають життя, а порізно ведучі лише до смерті.

***

ЛЕГЕНДА ПРО ЛІЛЕЇ

     Це було тоді, коли Пилатові воїни вели невинного Ісуса на Голготу. Поруч Нього ішла Його страдальна Мати. Її материнське серце корчилося від болю, коли дивилась на страшні муки свого Сина. Гірко плакала, а перли сріблистих сліз скочувалися по святому обличчю і спадали на дорогу.

     Час минав, минула година розп'яття - смерті Спасителя. Прийшли вірні апостоли і поклали Христове тіло у гріб.

     Не відступала від свого улюбленого Сина Пречиста Мати. Довго стояла Вона на колінах перед гробом і в гарячих сльозах молилася до Всевишнього.

     І сталося чудо. На другий день розквітли білі квіти, де впали сльози Богоматері, а третього дня воскреслий Христос обдарував їх найкращим запахом серед усіх квітів.

     Відтоді ці білі лілеї стали символом невинності. І досі їх ставлять біля Божого гробу у Страсний тиждень по всіх Церквах.

              

НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ

     Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили покидали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, окрім краваток, і хотів продати йому одну.

     Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.

Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:

     — Пити... будь ласка, пити...

     — Перепрошую, пане, — відповів чемно швейцар, — сюди не можна входити без краватки.

     На світі є люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насолод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Євангеліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.

     Але коли схочуть увійти до “Божого ресторану”, тоді почують: “Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця”.

                                            ГОСПОДЬ ЗАГАДКОВО ПОСМІХНУВСЯ

     Одного рaзу, один чоловік почав молитиcя:

     - Господи, прошу: зроби мене знаряддям миру. Я хочу, щоб був мир і cпокій у cвіті; хочу, щоб пaнувaлa любов; хочу тебе наслідувати, бути як ти!

     Дивним було те, що Господь, коли виcлухaв цю молитву, дуже зaгaдково поcміхнувcя, a чоловік вийшов з хрaму. Тут зaзвонив мобільний телефон. Це була його дружинa, вона запізнювалась на визнaчену годину. Чоловік cпішив на дуже важливу зустріч і тут, ще требa чекaти його дружину.

     Він почав cвaритиcя на неї, вирaз його обличя був гнівливий. Ще й тут, хтось по дорозі його випадково штовхнув. І знову лайка, згaдуючи всіх і вcе. Чоловік cвaривcя, a Господь знову поcміхнувcя.

     Тепер його уcмішкa була вже зрозумілою. Tак, люди cпочaтку проcять і обіцяють, a через деякий час роблять зовcім протилежне.

     Коли хочеш боротись зa мир у cвіті, cпочaтку навчись зaкривaти тихо двері. Коли хочеш, щоб була любов і повaгa серед людей, почни з себе. Можливо ти cтaнеш камінцем, кинутим у тиху воду і cколихнеш cерця людей cвоєю поведінкою, своїм життям.

     Передбачаю: коли ти згaдaєш свої молитви, ти також зaхочеш загадково поcміхнутиcя.

              

                                                      УСІ, ХТОСЬ, КОЖЕН, НІХТО

     Це розповідь про чотирьох осіб, які називалися УСІ, ХТОСЬ, КОЖЕН і НІХТО.

     Треба було виконати якесь дуже важливе завдання і Усі були впевнені, що саме Хтось це зробить. Кожний міг це зробити, але Ніхто не зробив.

     Хтось розгнівався, тому що це було завдання Кожного. Усі вважали, що саме Кожен може виконати це, та Ніхто не зрозумів, що саме Усі цього не зроблять.

     Закінчилося тим, що саме Усі звинувачували лише Когось, бо Ніхто не виконав того, що Кожний міг зробити САМ.

     Отож, дбаймо всі РАЗОМ, щоб таких історій не складали про нас...

              

                                                               ТРИ СИТА

     Якось прийшов до Сократа молодий чоловік, який був дуже схвильований.

     - Гей Сократе, ти чув, що витворив твій друг? Я повинен тобі це розповісти.

     - Зачекай-но, - перебив його мудрець, - чи те, що ти хочеш мені сказати, ти пересіяв через три сита?

     - Три сита? – запитав той здивовано.

     - Так. Давай подивимось, чи те, що ти хочеш мені сказати пройде через три сита.

     Перше сито – це правда. Чи ти впевнений, що те, що ти хочеш мені розповісти є правдою?

     - Ні, я чув про це від інших.

     - Так, так! Але, напевно, ти пересіяв це через друге сито – добро. Чи те, що ти хочеш розповісти мені про мого друга є добрим?

     - Ні, ні, навпаки, - вагаючись сказав той, - воно погане.

     - Ну тоді давай візьмемо третє сито – необхідність. Чи так вже й необхідно мені знати про те, що ти хочеш розповісти?

     - Та ні, аж такої необхідності нема…

     - Отже, - усміхнувся мудрець, - якщо те, про що ти хочеш мені розповісти не є необхідним, не є добрим і ти не впевнений, що це дійсно правда, то забудь про це і не обтяжуй ні себе, ні мене.

              

                                                         РАХУНОК ЗА ПРАЦЮ

     Якось під вечір, коли мама поралася на кухні, до неї підійшов одинадцятилітній син з аркушем паперу в руках.

     Прибравши вигляду офіційної особи, хлопчик подав списаний лист мамі. Витерши руки до фартушка, мама почала читати:

     РАХУНОК ЗА МОЮ ПРАЦЮ:

За замітання подвір'я - 5 грн.

За порядок у моїй кімнаті -10 грн.

За купівлю молока - 1 грн.

Догляд за сестричкою (три полудні) -15 грн.

За дворазове отримання найвищої оцінки- 10 грн.

За винесення сміття щовечора - 7 грн.

Разом - 48 грн.

     Закінчивши читати, мама лагідно глянула на сина, її вираз заполонили спогади. Вона взяла ручку і на зворотньому боці аркуша написала:

За те, що носила тебе у своєму лоні 9 місяців — 0 грн.

За всі ночі, які провела коло твого ліжечка, коли ти був хворий - 0 грн.

За ті всі хвилини, коли заспокоювала і втішала тебе, аби не сумував - 0 грн.

За всі сльози, що витирала з твоїх очей - 0 грн.

За все, чого тебе вчила кожного дня - 0 грн.

За всі сніданки, обіди, підвечірки і вечері та канапки до школи - 0 грн.

За життя, котре присвячую тобі кожного дня - 0 грн.

Разом - 0 грн.

     Закінчивши писати, мама, ніжно посміхаючись, подала листок синові.

     Хлопчик уважно прочитав написане, і дві великі сльози покотилися по його щоках. Він перегорнув листок і на своєму рахунку написав: "Заплачено", потім обхопив маму за шию і притулився, ховаючи обличчя.

     Коли в особистих і родинних стосунках починають з'являтися розрахунки, все закінчується недобре.   

     Любов — безрозрахункова, інакше її не існує.

              

                                                    ОКРАЄЦЬ ІСУСА ХРИСТА

     Коли Ісус Христос ходив з апостолами по світу, його зустрів жебрак, котрий просив у Нього милостині. Спаситель велів Петрові дати йому окраєць хліба. Ледве бідняк зробив кілька кроків, як Господь покликав його і спитав:

     -Скажи мені, що зробиш із цим хлібом?

     -Учителю, - відповів жебрак,- з'їм половину сьогодні, а половину-завтра.

     Ісус Христос наказав Петрові відібрати хліб у прохача, який звісно, залишився здивованим і незадоволеним таким вчинком. Невдовзі зустріли іншого жебрака, що теж просив милостиню і теж отримав окраєць хліба. Спаситель знову запитав, що зробить він із цим Божим даром, а бідняк сказав:

     -Учителю,з'їм його зараз.

     -А що буде завтра?

     -Про завтра потурбується Бог.

     Ісус Христос поблагословив його і додав:

    -Бог завжди буде турбуватись про тебе і про всіх, котрі уповають на нього.

              

                                                    ВЛАСНІ ТРІЩИНИ

     Один чоловік найнявся водоносом до багатого пана. Він кожного дня на коромислі приносив два великі горщики води. Але один з горщиків мав тріщину. В той час як іншому нічого не бракувало і він до кінця подорожі був наповнений водою, тріснутий приходив заповнений лише на половину.

     Так продовжувалося протягом двох років. Кожного дня водонос приносив тільки півтора горщика води до панського дому. Очевидно, повний горщик пишався своїми досягненнями. А бідний тріснутий горщик страждав від своєї недосконалості. Він міг виконувати тільки наполовину ту справу, для якої був створений.

     Після двох років, котрі видалися йому втраченими намарно, він біля струмка промовив до водоноса:

- Я відчуваю сором і хотів би перед тобою відкритися.

- Чому? – запитав водонос – Чим ти засоромлений?

- Тим, що протягом двох останніх років я приносив тільки половину води, бо на шляху до панського дому через тріщину в моєму боці вона виливається. Це через мене ти повинен більше трудитися і не отримувати належної платні за свою працю.

     Водонос, співчуваючи старому тріснутому горщику, відповів:

- Сьогодні, коли ми будемо вертатись, зверни увагу на ті гарні квіти, що на шляху.

     І справді, коли вони простували шляхом, старий тріснутий горщик зауважив на дорозі гарні польові квіти і це його трохи розвеселило. Але в кінці він знову впав у відчай, бо був наполовину порожній, і попросив прощення у водоноса. А водонос сказав до горщика:

- Чи ти зауважив, що квіти були лише по одній стороні дороги? Це тому, що знав я про твою тріщину і скористався з неї. Я посіяв насіння квітів по твоїй стороні, і кожного дня, коли ми верталися від струмка, ти поливав їх водою. Два роки я збирав ці квіти і прикрашав ними стіл мого пана. І якби ти не був таким, яким є, не мав би він такої краси у своєму домі.

     Кожен з нас має свої власні тріщини. Всі ми є надтріснутими горщиками. Але Господь, якщо ми Йому це дозволимо, зможе використати наші тріщини для прикраси Свого дому. В Божому задумі не марнується нічого. Якщо ми хочемо бути однією парафією і служити одні одним, згідно з Божим покликанням, Він промовляє до нас: “Не бійтеся своїх тріщин. Визнайте їх і дозвольте Мені використати їх для прикраси Царства. Сміливо йдіть вперед, знаючи, що в вашій слабості проявляється Моя сила!”

              

                                                   ЦАРСЬКИЙ БЛАЗЕНЬ

     У царя був блазень, який щодня розвеселяв його жартами і сміховинками.

     Одного дня цар поручив блазневі свій скипетр:

    — Тримай його доти, доки не знайдеш дурнішого від себе. Тоді можеш подарувати йому цей скипетр.

Через кілька років цар важко захворів. Відчуваючи, що невдовзі помре, покликав блазня, котрого таки любив, і сказав йому:

    — Пускаюся в далеку дорогу...

    — Коли повернеш? Може, через місяць? — спитав блазень.

    — Ні, — відповів цар. — Вже ніколи.

    — А як ти приготувався до цього походу? — питав далі блазень.

    — Ніяк! — сумно відповів цар.

    — Ти відходиш навіки, — задумливо прошепотів блазень, — і зовсім не приготувався. На, бери свій скипетр — я знайшов дурнішого за себе.

     Багато є таких, що не готується до “далекої дороги”. Тому та хвилина приходить з болючою тривогою. “Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години” (Мт. 25, 13). А ти готуєшся?        

***

Створи диво

Один чоловік мріяв про краще життя. Йому не подобався той будинок, в якому він живе, той одяг, який він носить, словом, усе, що його оточувало. Він ставив питання, чому у когось є усе, про що тільки можна мріяти, а у нього немає нічого. "Ось якби у мене був хороший будинок, красива дружина, багато грошей, тоді я був би щасливий", - думав чоловік, цілими днями. І ось одного разу, він зустрів Чарівника.

- Я чув твої думки, - сказав Чарівник, - і я готовий допомогти тобі. Скажи, чого ти хочеш, і я усе виконаю.

Чоловік дуже зрадів. Спочатку він не повірив своєму щастю.

- Невже так буває? Просто попроси, і усе виконається! Напевно, ти щось хочеш натомість?

Але Чарівник відповів, що йому нічого не треба.

- Ти так давно просиш, що я подумав, напевно, ти точно знаєш, що тобі потрібне. Просто попроси, і усе буде!

- Відмінно! - зрадів чоловік. - Мені потрібний великий красивий будинок! Красуня-дружина, але щоб уміла добре готувати. Ще мені треба, щоб у мене завжди було багато-багато грошей!

- Добре, - відповів Чарівник. - Ти заснеш, а завтра вранці прокинешся, і у тебе усе це буде.

І дійсно, на наступний ранок чоловік прокинувся у великому розкішному будинку, його зустрічала усміхнута красуня, яка була його дружиною. Сніданок вже був приготований. Усе було прекрасно. У банку був відкритий рахунок на його ім'я, і скільки б він не витрачав, рахунок увесь час поповнювався. Спочатку чоловік не вірив своєму щастю. Він був просто в захваті!

Але ось день летів за днем, місяць за місяцем, а в його житті нічого не мінялося. Він сам собі ставив питання: чого ще можна хотіти, адже у мене і так усе є? Але між тим, він відчував, що бажаного щастя так і не набув. І він знову почав звати Чарівника.

- Чому я нещасливий, адже у мене усе є? - запитав чоловік Чарівника, коли той знову прийшов до нього.

- Я виконав усе, що ти хотів. Так що насолоджуйся своїм щастям!

- Не можу. У моєму величезному будинку мені самотньо, красуня дружина не радує мене. І гроші, яких я так хотів, не приносять мені задоволення. Чому, дай відповідь мені Чарівник!

- Ти попросив у мене будинок, але не попросив тепла і затишку в нім! Ти попросив у мене дружину, але не попросив любові і розуміння! Ти попросив у мене грошей, але не попросив свободи, сили і радощі, які вони можуть дати! - відповів Чарівник.

Чоловік дуже зрадів.

- Спасибі! Я усе зрозумів, - сказав він. - Я хочу усього цього! Дай мені це!

- Ну, раз ти усе зрозумів, тоді йди і СТВОРИ УСЕ САМ! - сказав Чарівник і зник.

А чоловік опритомнів у своєму колишньому домі, один без дружини і грошей. Та зате тепер з ним була упевненість і знання того, що ж він хоче насправді.

Удачі Вам у Вашому житті.

***

Що це у тебе в руці?

- Щастя.

- Чому таке маленьке?

- Воно тільки моє.Зате яке променисте і красиве.

- Так...Чудово!

- Хочеш шматочок?

- Напевно...

- Давай долоньку.Я поділюся.

- Ой...воно таке тепле...

- Подобається?

- Дуже...спасибі!

- Близьким людям ніколи не говорять спасибі.

- Чому?

- Вони завжди усе розуміють без слів.По очах.

- А чужі?

- Чужі говорять спасибі таким же чужим.Прийде час і ти зрозумієш.

- Знаєш...мені набагато краще, коли щастя в руці...

- Так завжди буває.

- А якщо я з кимось поділюся?

- У тебе додасться твого.

- Чому?

- Сама не знаю.Тільки потім воно стане ще теплішим.

- А руки об нього обпалити можна?

- Руки обпалюють об заздрість.Про щастя їх обпалити не можна.

- Знаєш...я знаю з ким поділитися цим дивом.

- Я рада цьому. Ділися ним.